Кіра Муратова – впізнавана з першого кадру і непередбачувана завжди

Корисне накреслив, красиве намалював

7 березня 1932 року народився Володимир Дахно, автор серіалу «Про козаків». Як і багато його колег, у мультиплікацію прийшов з іншої професії (закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту). За спеціальністю встиг попрацювати всього кілька років, хоча й тут залишив по собі вагомий доробок: проект шкільного містечка, яке згодом побудували на вулиці Юності. Це була найперша в Києві школа, де молодші школярі навчалися в окремому корпусі й старшокласники не «ходили в них по головах».
Друзі Володимира Дахна Давид Черкаський і Марк Драйцун вмовили його почати роботу в новому творчому об'єднанні мультиплікаційних фільмів на студії «Київнаукфільм». Отже, він дав дітям не тільки «корисне» – чудову школу, а й, змінивши професію, «красиве» – сповнений доброго гумору та вигадки національний мультсеріал. Дебютом Дахна в мультиплікації став фільм «Пригоди перця». А культовий серіал «Про козаків» розпочався 1967 року серією «Як козаки куліш варили». «Чому козаки?» – запитували в режисера. «Мабуть, тому, що я родом із Запоріжжя...»
Він придумав трьох козаків, запозичивши їхні статури в Дюма: тонкий-високий, маленький-кругленький і кремезний здоровань. А далі ці персонажі почали тріумфально завойовувати серця телеглядачів. Упродовж сорока років серіал залишається цікавим і першим його шанувальникам, і їхнім дітям та онукам.

К.Б.

Маленька людина насправді дуже велика

Коли дивишся її фільми, з'являється почуття, яке Сергій Герасимов ще в 1968 році назвав «довірою до справжності». Уже тоді найціннішою рисою фільмів Муратової визначали увагу до індивідуальності людини, її самобутності. Будь-якої людини. Вміння показати, що маленький світ «другорядної» людини насправді великий, просто його треба зуміти побачити. І не випадково в центрі дослідження режисера – «другорядні» люди. Їх більшість. У певний період сама Муратова і себе не вважала «першорядною» людиною: «Першорядні» люди – ті, що процвітають. Не лише матеріально – усіляко. От я – режисер і маю знімати кіно, але не знімаю. Виходить, не процвітаю».

 Був період у творчості Муратової, коли радянські «знавці від мистецтва» обурювалися, що в її фільмах глядач потрапляє до «якогось дивного, похмурого, хворобливого світу ... жодного світлого кадру, жодного приємного обличчя. Люди не говорять, а бурмочуть. У всіх в очах порожнеча й сум. Свинцева сірість на вулицях, свинцева сірість у душах. І стає холодно від цієї похмурої, безрадісної атмосфери затхлого світу всіх цих спустошених, індиферентних людей». Таким у 1972 році був відгук журналу «Мистецтво кіно» про фільм Муратової «Довгі проводи».

Віктюк був щасливий, коли його картину обговорювала Кіра Муратова

Глибинність думок режисера призводила до нерозуміння і несприйняття її робіт у «великих» діячів. Кіру Муратову, яка так і працювала на Одеській кіностудії з 1961 року, звільняли й «різали». Спілкування з нею було прирівняне до внесення себе до «чорного списку неблагонадійних». Та обізнані люди вважали за честь бути знайомими з цією тендітною, але сильною жінкою.

 В інтерв'ю з не менш цікавим театральним режисером Романом Віктюком я не випадково завела розмову про Муратову, знаючи, що саме Віктюк сприяв тому, щоб опальну Кіру Георгіївну ввели до худради.

– Так, – розповідав Віктюк, – я приїхав на Одеську кіностудію працювати над фільмом. Там тоді такий директор працював, із «комсомолу», нахабний, нездара! Першою умовою моєї роботи він поставив у жодному разі не заходити до бібліотеки, де працювала Кіра. Я відразу так і зробив. Хоча вона дуже переживала, що це позначиться на моїй роботі, попереджала, що з нею не можна спілкуватися... А коли подивився до перегляду її фільм за Короленком, котрий заборонили, пішов до мера міста – не пам'ятаю, хто тоді був, але чудовий чолов'яга – він усе вирішив. Я змусив увести Кіру до худради, і коли вона обговорювала мою картину, був щасливий!.. Я й нині її обожнюю...

 (До речі, у фільмі «Серед сірих каменів» за повістю Володимира Короленка «Діти підземелля» Муратова, режисер, сценарист, вилучила своє ім'я з титрів у зв'язку з цензурними ножицями, що почикрижили фільм, а в титрах як режисер зазначений неіснуючий Іван Сидоров.)

 Вистояти в такій атмосфері творчого пресингу буває непросто. Муратова вистояла, тому що завжди хотіла одного – працювати, робити кіно так, як вона його бачила. Можливо, їй допомогло власне переконання, що без манії величі в режисурі немає чого робити. Для режисера, вважає Кіра Муратова, є типовим такий парадокс: потрібно поєднувати у своїй психіці дві крайнощі – манію величі і «знай, цвіркуне, свій припічок».

– Без манії величі, – сказала в одному з інтерв'ю Кіра Георгіївна (його наводить Arthouse.Ru), – таємної чи явної, приховуваної або афішованої, в режисурі неможливо нічого зробити. А з другого боку, потрібно знати свої обриси, свої контури, свої ніші, свою межу й утискуватися в них зі своєю манією величі. Для мене, наприклад, це обов'язково.

Одержати від Муратової комплімент дорогого коштує

Уже нікого не дивує, що Муратова у свої фільми запрошує частіше непрофесіоналів «з вулиці», ніж іменитих акторів. Вона примудряється так побачити в них героїв своїх картин, що практично жодних проколів із грою не буває, а навпаки. Багато хто з її дебютантів стають потім партнерами в інших фільмах.

Працювати з Муратовою не просто, але цікаво. Приблизно так відповідають ті, хто хоч раз мав якийсь стосунок до «лабораторії» муратовського кіно.

 Коли запитали, як працювалося з Муратовою, Богдана Ступку (він знявся в її останній стрічці «Ще дві історії: одна проста, інша складна»), він розповів «Вечерней Москве»:

 – У першій половині фільму ми притиралися один до одного. Вона казала: «Чому ви погоджуєтеся з тим, що я вам кажу?». Я відповідав: «Поки що мені подобається, які ви ставите завдання перед акторами. Якби мені не подобалося, я сказав би вам». Але тільки в другій половині зйомок вона раптом підійшла й каже: «Покотилося!» А я вже й сам відчув, що граю, створюю образ... І коли закінчилися зйомки, я купив їй велику троянду. Й кажу: «Я вас люблю, Кіро!» Вона на мене подивилася: «Спасибі!», взяла цю троянду й відповідає: «А я почала в вас закохуватися»… До того ж вона просто так, для компліментів, ніколи нічого не говорить.

«Стосовно тварин ми просто наволоч. І це м'яко сказано»

Так визначила ситуацію кінорежисер Кіра Муратова, коли нашому кореспондентові вдалося поговорити з нею 12 вересня 2006 року в Одесі під час судового слухання про жорстоке поводження з тваринами. Товариство захисту тварин запросило Кіру Георгіївну на суд як творця фільму «Астенічний синдром», де більш як 10 хвилин триває епізод, в якому показано звичаї одеської «будки» у 1980-ті роки.

 – Кіро Георгіївно, як з'явилася ідея таких кадрів?

 – Уперше з «будкою» я стикнулася давно, коли знімала фільм «Короткі зустрічі». Мені потрібен був для фільму собачка, якого я ніяк не могла знайти. Хтось порадив з'їздити в «будку». Я уявлення не мала, що це таке. Приїхала. Боже! Переді мною відкрили ворота, я побачила собак, великих і маленьких, що сиділи один в одного на голові. І всі вони тягнули до мене свої носи, лапи… Звісно, жодного собаки я там не відібрала, якнайшвидше пішла звідти і два дні нічого не могла робити. Так мене це вразило… І коли в 1988 році працювала над фільмом «Астенічний синдром» (премія «Ніка»–1991 у номінації «Кращий ігровий фільм», спеціальний приз журі «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю в 1990 р.– Авт.), включила у фільм епізод, великий, знятий у цій «будці». Ми ціною неймовірних зусиль, це за лояльності тоді, у період перебудови, влади до нас, добилися дозволу там знімати. Й однак нас туди не пускали, ми проривалися, казали, що це знімати не будемо, і те теж знімати не будемо, погоджувалися на всі їхні умови. За два дні відзняли цих тварин у жахливому стані... Ми вважаємо, що стосовно тварин ми вищі істоти. А насправді ми просто наволоч. І це м'яко сказано... В Одесі німці відкрили притулок для бездомних собак. Німці, яких ми обвинувачуємо в жахах Освенціму, повинні були приїхати до Одеси й опікуватися нашими тваринами. А наші очільники від влади з лицемірними посмішками начебто з цим погоджуються...

 (Варто сказати, що в родині Муратової жив собака, якого взяли ще в ті роки з «будки».)

Навіть один такий епізод із життя Кіри Муратової підтверджує, що екранний світ кінорежисера увесь на нервах, усе проходить через її серце, викристалізовується в «концентрат почуттів». А інакше Муратова ніколи, напевно, й не знімала б.

 Тому ніхто не береться заперечувати твердження про те, що особистість і творчість Муратової в сучасному кінематографі унікальні, що вона – живий класик, усі її фільми – Подія.

 Цього року в українського глядача є шанс побачити останній на сьогоднішній день фільм Кіри Муратової – дві пристрасні оповіді «Два в одному» з Ренатою Литвиновою, Богданом Ступкою, Наталею Бузько, Володимиром Горянським, Ніною Руслановою. У Києві – національна прем'єра, презентація картини в Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Львові.

 За словами продюсера проекту, готується альбом, присвячений творчості Кіри Муратової, який посяде гідне місце серед альбомів, що розповідають про Фелліні, Вісконті, Бунюеля.