Принцип поділу державної влади і проблеми забезпечення єдності влади

Варто зазначити, що у практиці світового конституціоналізму конкретне втілення в життя принципу поділу влади залежить від впливу багатьох чинників: історичних особливостей розвитку держави, економічного, соціального та культурного розвитку суспільства, етнічних, міжнародних та інших чинників. Стають дедалі більше помітними зростання соціальної ролі держави, а також вплив політичних партій на формування й функціонування державної влади, що відбивається на виборі організаційно-правових засад функціонування держави.

Ці чинники справляють відповідний вплив на розуміння ідеї балансу законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, системи їх стримувань і противаг, що відбивається так чи інакше в сучасних конституціях. Характер конституційного втілення вказаних ідей розрізняється залежно від того, якою є форма правління конкретної держави: парламентська республіка чи монархія, президентська або напівпрезидентська республіка тощо. При цьому слід відзначити в розвитку доктрини поділу влади відхід світової конституційної практики від традиційної тричленної класифікації функцій державної влади на користь схеми поділу влади «глава держави – парламент – уряд», якою дедалі більше визначається форма правління в конституційній державі, а також появу державних органів із особливим статусом, що не охоплюються згаданою класифікацією. У цьому процесі помітного значення набуває роль глави держави, яка відбиває не так принцип поділу влади, як тенденцію забезпечення єдності державної влади. У світовій практиці дедалі поширюється тенденція зближення форм правління, а також запровадження рівномірного розподілу владних функцій на всіх рівнях – від національного до локального.

Аналізуючи загальні засади Конституції, ми бачимо поєднання двох різних підходів, що йдуть від Монтеск'є та Руссо: поділу влади в організаційно-правовому аспекті та єдності влади, з позицій ідеї суверенітету народу. За ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні; це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Разом з тим у цій статті встановлено, що ніхто не може узурпувати державну владу. По суті, тут має місце соціологічний підхід, аналогічний тому, який застосовували ще розробники Конституції США. З другого боку, Конституцією України встановлюється система органів держави з більш-менш чітким розмежуванням повноважень між ними, виходячи з вимоги здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також обмеження здійснення повноважень органами, які належать до вказаних гілок влади, межами, встановленими Конституцією й відповідно до законів України.

Цей загальний підхід досить чітко відображається у структурі чинної Конституції України. Так, після розділу І «Загальні засади» вміщено розділ ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», що цілком відповідає системі засадничих положень Основного Закону. Адже перед згаданими статтями 5 і 6 Конституції міститься визначальна стаття 3, згідно з якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини в Україні названо головним обов'язком публічної влади, і насамперед виконанню цього обов'язку має підпорядковуватися організація та функціонування цієї влади. Розділ ІІІ у Конституції присвячено виборам і референдуму як формам безпосередньої демократії, в яких реалізується здійснення влади Українським народом. І лише подальші розділи Конституції присвячено організації державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Зокрема, ІV розділ стосується парламенту – Верховної Ради України, V – Президента України як глави держави, у VІ – йдеться про Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади, й, нарешті, VІІІ – присвячено організації правосуддя.

Разом з тим у кожному з розділів, присвячених названим органам держави, більш-менш повно і послідовно визначаються їхній статус та загальні вимоги до здійснення ними конституційних повноважень як самостійно, так і у взаємодії з іншими органами. При цьому найдетальніше врегульовано статус Верховної Ради України – парламенту як єдиного органу законодавчої влади. Водночас конституційний статус Верховної Ради не обмежується її функціями як законодавчого органу. Парламент також здійснює в межах, визначених Конституцією, установчі та контрольні повноваження.

Президент України є главою держави, який бере участь у здійсненні як законодавчої, так і виконавчої функцій влади. Водночас більшість його повноважень мають характер повноважень установчої влади. Кабінет Міністрів визначено в Конституції як вищий орган у системі органів виконавчої влади, однак у владній ієрархії він нижче за главу держави та парламент. Незалежну самостійну гілку влади в системі поділу влади становлять суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, а також Конституційний Суд України.

Визнаючи реалізацію в Конституції України принципу поділу влади на сучасних теоретико-правових засадах, необхідно разом з тим відзначити низьку ефективність функціонування державної влади з точки зору утвердження й забезпечення прав і свобод громадян. Однією з істотних причин цього є те, що ідея балансу гілок влади не доповнюється юридичним формулюванням принципу взаємодії гілок влади, що не дає змогу забезпечити єдність влади та її реалізацію в інтересах суспільства.

На мій погляд, під час підготовки нової редакції Конституції України (про що останніми роками дедалі певніше заявляють політики й до чого схиляється наукова думка), варто чіткіше визначитися з конституційним закріпленням принципу поділу державної влади в його співвідношенні з принципом єдності влади. Зокрема, доцільно чіткіше визначитися з розподіленням повноважень установчої влади між народом як єдиним джерелом влади в Україні, парламентом і главою держави. Адже саме в площині реалізації установчих повноважень останнім часом в Україні виникають найгостріші політико-правові конфлікти, і саме в цій частині не забезпечене повноцінне конституційне й законодавче регулювання відносин народовладдя. Досить вказати на недостатнє регулювання статусу парламентської коаліції та опозиції, участі політичних партій у формуванні та здійсненні державної влади й місцевого самоврядування, на проблеми виборчої системи, законодавства про референдум, недосконале конституційне і законодавче регулювання організації та здійснення судової влади тощо.

Отже, теоретичне визначення принципу єдності влади, шляхів його реалізації у співвідношенні з принципом поділу державної влади в конкретних умовах нашої країни стає вкрай актуальним не лише з погляду утвердження в ній демократичної соціальної правової держави, а найперше з точки зору потреби запобігання перманентним політико-правовим конфліктам усередині державної влади, які супроводжують розвиток України останніми роками.