Парламентські вибори в контексті демократичної трансформації

Їхні політичні опоненти, у свою чергу, порушивши мовчазний мораторій, що існував останніми роками, експлуатували теми культурно-національної ідентифікації (особливо проблем статусу російської мови і входження України до НАТО), наголошували на начебто існуванні економічної кризи, яка спричинена «непрофесійними» діями «помаранчевих», створювали в регіонах вогнища штучного соціального напруження, що поглиблювало лінії розмежувань між окремими частинами єдиної соборної України. Партія регіонів зуміла консолідувати своїх прихильників, чим і забезпечила перемогу. Маючи сталіший електорат, це політичне об'єднання могло розраховувати на значну перевагу над розпорошеними силами інших політичних суб'єктів.

 Однак і за таких умов надії на краще не полишали людей, про що свідчить висока явка на виборах. Якщо на парламентських виборах 1998 року вона була на рівні 71,22% виборців, 2002 року – 69,3%, на виборах Президента України 2004 року – 77,19%, то вибори народних депутатів України 2006 року зібрали 66,59% [1, с. 15].

Загалом вибори були демократичні, пройшли спокійно й організовано; підтвердження того – численні відгуки від авторитетних міжнародних установ та організацій. Щоправда, спостерігачі від країн СНД поставилися до організації виборів набагато скептичніше.

Нарікання (переважно з боку парій і блоків, що не змогли подолати тривідсотковий бар'єр) викликали підрахунок голосів і встановлення результатів на заключному етапі виборів. Навіть порушувалося питання щодо необхідності перерахунку голосів у загальноукраїнському масштабі. Незадоволення ходом проведення виборів «вилилося» у 481 скаргу після дня голосування. До дня голосування було отримано й розглянуто 434 скарги та прийнято 145 постанов (54 стосовно місцевих виборів). Більшість скарг після виборів надійшло від аутсайдерів виборчих перегонів: Блоку Наталії Вітренко – 154, Народного блоку Литвина – 105, Партії «Віче» – 28, Блоку Юрія Кармазіна – 17 та ін. Як зауважив колишній голова Центрвиборчкому Ярослав Давидович, складалося стійке враження, що скаржники намагаються створити видимість масових порушень під час підрахунку голосів і встановлення результатів [1, с. 9].

Ці вибори вперше відбувалися за системою пропорційного представництва, й відповідно очікувалося значне підвищення активності політичних партій. Однак кількість політичних партій і блоків, що побажали взяти участь у парламентських перегонах, перевищила всі прогнози – 53. Після реєстрації у ЦВК залишилося 45 партій і блоків. Отже, у виборах узяла участь 51 партія, що об'єдналися в 17 блоків. 28 партій ішли на вибори самостійно [1, с. 5].

Така кількість суб'єктів електорального процесу свідчила про кризовий стан партійної системи України. Її характерною ознакою стала наявність у її структурі багатьох політичних утворень (протопартій?), не затребуваних суспільством, хоча деякі з них і були високотехнологічними виборчими проектами. По суті, в українському суспільстві спостерігався «колапс консенсусу», який, за Олвіном Тоффлером, притаманний країнам, що рухаються в напрямку «третьої хвилі» демократизації. Якщо «друга хвиля» створила масове суспільство, то «третя» – «демасифікує нас, рухаючи всю соціальну систему в напрямку до більш високого рівня різноманітності й складності» [2, с. 326].

Характеризуючи процеси, які відбуваються в електоральному просторі такого суспільства, Тоффлер наголошував, що електорат не просто розпадається на окремі угруповання – самі ці розрізнені групи вкрай короткочасні, вони «з'являються, відмирають, змінюють одна одну з дедалі зростаючою швидкістю і утворюють пінистий потік, який важко піддається аналізові». Йдеться про сотні, навіть тисячі крихітних, недовговічних, об'єднаних на основі специфічного інтересу груп, і сама коаліція на додаток виявиться такою ж недовговічною. «Можна бути вірним об'єднанню настільки довго, щоб обрати президента, потім знову розійтися нарізно на другий день після виборів, залишивши його без необхідної підтримки для реалізації своєї програми», – писав учений, нібито маючи на увазі ситуацію в Україні періоду 2004–2006 років [2, с. 327].

Інтереси партій і блоків у комісіях усіх рівнів представляв чималий загін їхніх представників та уповноважених осіб. Зокрема, 45 представників партій і блоків було зареєстровано в Центрвиборчкомі, а кількість уповноважених осіб у загальнодержавному виборчому окрузі та територіальних виборчих округах становила 10 148 осіб [1, с. 6–7]. Загалом за виборами всіх рівнів мали змогу спостерігати 324 480 офіційних спостерігачів від партій (блоків) – суб'єктів виборчого процесу, зареєстрованих окружними виборчими комісіями, та понад 5000 – від громадських організацій, які вперше були зареєстровані офіційно, а також 3 516 офіційних спостерігачів від 16 іноземних держав і 26 міжнародних організацій [1, с. 9].

Однією з особливостей виборів стала чітка диференціація симпатій виборців за регіональною ознакою.

Як наголосив лідер Партії регіонів Віктор Янукович, «результати виборів знову чітко показали, що істотні розбіжності між регіонами України є реальністю і що не рахуватися з цим уже не вийде» [3].

Парламентські вибори 2006 року засвідчили, що на шкалі ідейно-політичних симпатій відбуваються зрушення у бік центру: не дістали достатньої підтримки виборців партії, що належали до лівого спектра. Це насамперед Блок Наталії Вітренко, який не зміг подолати тривідсотковий бар'єр, і КПУ, що значно втратила популярність порівняно з попередніми виборами, ледь набравши менше чотирьох відсотків голосів. Так, якщо на парламентських виборах 1998-го і 2002 року ліві в сукупності набирали до третини й більше голосів, то на виборах 2006 року – лише 12,28%. Причому падіння відбулося переважно за рахунок електорату Комуністичної партії, яка була відсунена іншими політичними силами на маргінес політичного процесу. Але її політична вага в ситуації політичної кризи стала доволі великою в контексті утворення парламентської коаліції з Партією регіонів і соціалістами. Політична кон'юнктура, що склалася в українському парламенті, сприяючи входженню комуністів до парламентської коаліції, надала цій політичні силі історичний шанс виявити свій творчий потенціал.

Не змогла подолати тривідсотковий бар'єр і партія з яскраво вираженим національним забарвленням, наступниця Народного руху України, а саме Український народний блок Костенка і Плюща.

На результати виборів 2006 року вочевидь мав вплив «ефект Майдану», але не тільки. Вибори наочно продемонстрували існування декількох тенденцій і процесів, які потребують ґрунтовного аналізу та осмислення. По-перше, відсутність у партіях консолідуючих творчих ідей, здатних об'єднати і згуртувати значні групи електорату. По-друге, чинником, що зазвичай забезпечує електоральний успіх, є не програмні засади партії, а наявність харизматичного лідера. По-третє, відчутність впливу популістських гасел і «театралізованих шоу» на симпатії виборців. По-четверте, вичерпаність мобілізуючого потенціалу комуністичної і націоналістичної ідеологій у наявних формах. По-п'яте, виникнення небезпеки партійного розмежування за регіональною ознакою по лінії Південно-Східний і Західний регіони в умовах існування пропорційної системи виборів. По-шосте, відсутність контролю з боку партійної спільноти та громадськості за формуванням партійних списків у більшості політичних партій. По-сьоме, запізнення прогнозованого зміцнення політичних партій за рахунок нових соціальних верств.

Результати виборів, а також наступні за ними події підтвердили існування глибоких внутрішніх суперечностей у структурі владних відносин, засвідчили потребу невідкладного реформування політичної системи України. У ході та після виборчої кампанії представники політичної еліти вкотре продемонстрували відсутність толерантності до поглядів опонентів, ідейну нетерпимість, конфліктність, настанову на перемогу над суперником за будь-яку ціну.

1. Давидович Я. Виступ на засіданні Центральної виборчої комісії при встановленні результатів виборів народних депутатів України 10 квітня 2006 року // Вибори та демократія. – 2006. – № 1.

2. Тоффлер О. Третя хвиля // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. В. Лях. – К.: Либідь, 1996.

3. Янукович В. Переможців судять? // Дзеркало тижня. – 2006. – 8 квітня.