передплата Українською | In English

№15, серпень 2016

Організаційно-правові засади функціонування Європейського парламенту

Договором про заснування Європейського об’єднання з вугілля та сталі (Паризький договір 1951 р.) передбачалося створення Загальної асамблеї (англ.: Common Assembly) Європейського об’єднання з вугілля та сталі, члени якої делегувалися національними парламентами. Загальна асамблея, будучи наділеною дорадчими повноваженнями, істотно не впливаючи на правотворчий процес у рамках об’єднання, не відігравала значної ролі в його діяльності. З укладенням Договору про заснування Європейського економічного співтовариства та Договору про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Римські договори 1957 р.) 25 березня 1957 р. було підписано Договір про деякі спільні інституції, що передбачав створення Асамблеї європейських співтовариств, яка у 1958 р. проголосила себе Парламентською асамблеєю у складі делегованих представників національних парламентів держав-членів, здійснюючи свої функції та повноваження водночас стосовно Європейського об’єднання з вугілля та сталі, Європейського економічного співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії. Парламентська асамблея з 1962 р. Іменувалась Європейським парламентом, утім офіційно цю назву за ним було закріплено Єдиним європейським актом 1986 р.

З 1979 р. членів Європарламенту обирають у державах-членах шляхом загальних прямих виборів, вільним і таємним голосуванням строком на 5 років відповідно до Акта про запровадження загальних прямих виборів членів Європейського парламенту від 20 вересня 1976 р., що був затверджений Рішенням Ради європейських співтовариств (Акт підлягав ратифікації державами-членами згідно з конституційною процедурою кожної з них, тому належить до джерел первинного права ЄС) зі змінами від 25 червня 2002 р. та 23 вересня 2002 р., а також увідповідненого йому національного виборчого законодавства. Акт встановлює пропорційне представництво як тип виборчої системи, за якою мають обиратися члени Європарламенту в усіх державах-членах; закріплює можливість запровадження обмежувального бар’єра, тобто мінімального відсотка голосів, у разі недосягнення котрого партії не допускаються до розподілу мандатів (не може перевищувати 5% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні); передбачає правило про несумісність посад (член Європарламенту не може суміщати свою посаду, зокрема, з посадою в уряді держави-члена, з членством у національному парламенті, з посадою в інституції, органі, агенції ЄС) тощо. Деталізація положень акта покладається на законодавство держав-членів.     

Європарламент було задумано як представницький орган європейських співтовариств, проте поступово він еволюціонував, набувши нових повноважень (законодавчих, бюджетних та інших), у т. ч. представництва народів держав-членів, а нині є єдиною репрезентативною інституцією громадян ЄС, що визначено абзацом першим п. 2 ст. 14 Договору про Європейський Союз (далі – ДЄС) у редакції Лісабонського договору 2007 р.[1] та здебільшого зумовлено критикою його діяльності через „дефіцит демократії”[2]. Серед чинників останнього переважно виокремлюють: фрагментованість і багатовимірність партійної системи, брак уніфікованої процедури виборів до Європарламенту, його слабкий зв’язок із громадянами ЄС, несформованість європейської наднаціональної ідентичності.

 Вагому роль у процесі демократизації інтеграційного об’єднання відіграв Лісабонський договір 2007 р., зокрема запровадивши інститут „громадянської ініціативи” (п. 4 ст. 11 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.), посиливши позиції Європарламенту і національних парламентів держав-членів, реформувавши процес прийняття рішень, створивши умови для  активнішої співпраці Європарламенту з іншими інституціями ЄС. Згідно з положеннями ст. 227 Договору про функціонування Європейського Союзу (далі – ДФЄС) кожен громадянин ЄС, а також кожна фізична або юридична особа, яка проживає чи має свою юридичну адресу в державі-члені, вправі подавати в індивідуальному порядку або спільно з іншими громадянами чи особами петицію до Європарламенту з питань, що стосуються сфер діяльності ЄС та безпосередньо заторкують автора/авторів петиції. Крім того, п. 3 ст. 10 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р. передбачено, що, наскільки це можливо, процес прийняття рішень є відкритим і максимально наближеним до громадян, кожен із яких має право брати участь у демократичному житті ЄС. У Європарламенті робочими є всі 24 офіційні мови ЄС, що є найкращим способом гарантування транспарентності діяльності цієї інституції та забезпечення доступу до її рішень усіх громадян ЄС. Серед інституцій ЄС „Європарламент найбільше відповідає принципу гласності та відкритості, за загальним правилом, пленарні засідання та засідання парламентських комітетів (крім слідчих комісій) є відкритими і публічними, а протокол засідання та інша інформація оприлюднюються”[3]. Зрештою, аналізуючи поняття „дефіциту демократії”, А. Фоллесдал та С. Хікс наголошують, що „дефініції є настільки різними, наскільки різні національність, інтелектуальний рівень та пріоритети вчених, які висвітлюють цю тему”[4]. При цьому зберігається актуальність сприяння участі громадян ЄС у політичному процесі, забезпечення транспарентності та відповідальності в цьому процесі, а також урахування максимально можливої кількості інтересів під час формування і реалізації європейської політики у різних сферах суспільних відносин.

В основу функціонування ЄС покладено принципи представницької та партиципаторної демократії. Громадяни представлені на рівні ЄС у Європарламенті, який складається з представників громадян ЄС. Кожен громадянин ЄС, незалежно від місця проживання на території будь-якої з держав-членів, має можливість реалізовувати як активне, так і пасивне виборче право на тих самих умовах, що й громадяни держави перебування, під час формування нового складу Європарламенту (п. 2 b ст. 20 та п. 2 ст. 22 ДФЄС; п. 1 ст. 39 Хартії Європейського Союзу про основоположні права (англ.: Charter of Fundamental Rights of the European Union) від 7 грудня 2000 р. у редакції від 12 грудня 2007 р.). Йдеться про одне з політичних прав громадян ЄС. Вибори проводяться в кожній державі-члені відповідно до національного виборчого законодавства (виборчу систему та інші правила виборчого процесу самостійно визначають держави-члени), допоки Рада ЄС, згідно з абзацом другим п. 1 ст. 223 ДФЄС, не запровадить єдину виборчу процедуру в усіх державах-членах.

Нову систему розподілу місць у Європарламенті, склад якого не перевищує 750 членів + Президент Європарламенту, закріплено у п. 2 ст. 14 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р. Примітно, що Договором про встановлення Конституції для Європи 2004 р. передбачалося 750 євродепутатів включно з Президентом, проте в жовтні 2007 р. Італія, враховуючи демографічні зміни, обстояла для себе ще одне місце в Європарламенті, збільшення відповідної квоти (кількості депутатських мандатів) та обчислення його складу як 750 членів + Президент (абзац перший п. 2 ст. 14 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.; Декларація про склад Європейського парламенту та Декларація Італійської Республіки про склад Європейського парламенту, що додаються до Лісабонського договору 2007 р.). Кількість депутатських місць розподілена між державами--членами ЄС згідно зі встановленими квотами, що залежать від їхньої демографічної ваги[5]. З ініціативи та за згодою Європарламенту рішення про зміну його кількісних параметрів одностайно приймає Європейська Рада (далі – Єврорада) відповідно до абзацу другого п. 2 ст. 14 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р. До набуття чинності 1 грудня 2009 р. Лісабонським договором 2007 р. кількість євродепутатів, які обиралися в кожній державі-члені, теж залежала від чисельності її населення, але ця кількість визначалася за системою квот, закріплених в установчих договорах ЄС. Нині застосовується гнучкіший підхід, бо з огляду на вищевикладене квоти держав-членів встановлюються спеціальним рішенням Євроради з ініціативи Європарламенту та за його згодою.

Розподіл місць та, відповідно, встановлення квот здійснюється за дегресивно-пропорційним методом, тобто співвідношення квот більш і менш населених держав-членів має бути меншим за співвідношення між чисельністю їхнього населення (дані щорічно подаються Генеральним директоратом Європейської комісії (далі – Єврокомісія) – Європейською статистичною агенцією (Євростат)). Розширення ЄС зумовило необхідність визначення мінімальної та максимальної квот: незалежно від кількості виборців у кожній державі-члені має обиратися щонайменше 6 (нині – Естонія, Кіпр, Люксембург, Мальта) та не більше 96 (Німеччина) євродепутатів (абзац перший п. 2 ст. 14 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.). Зазначена кількість місць слугує діапазоном, у межах якого визначається квота кожної держави-члена, враховуючи чисельність її населення.  

Дострокова вакансія депутатського мандата можлива в разі смерті євродепутата, добровільної відставки, позбавлення мандата, й рішення про це приймається абсолютною більшістю голосів членів Європарламенту. Процедурні питання діяльності Європарламенту регулюються його Правилами процедури / Внутрішнім регламентом (англ.: Rules of Procedure / франц.: Reglement Interieur), ухваленим 28 вересня 2015 р. абсолютною більшістю голосів його членів відповідно до ст. 232 ДФЄС.

Європарламент має однопалатну структуру, подібну до типових національних представницьких органів. Євродепутати об’єднуються не в національні делегації, а в політичні групи (фракції) за їхньою партійною належністю, політичними переконаннями, спільними політичними уподобаннями та інтересами. Власне, згідно з положенням ст. 224 ДФЄС Європарламент уповноважено спільно з Радою ЄС ухвалювати законодавчі акти у формі регламентів, застосовуючи звичайну законодавчу процедуру, з метою встановлення статусу політичних партій на європейському рівні та, зокрема, правила щодо їх фінансування. Раніше для створення політичної групи з євродепутатів від однієї держави-члена необхідно було щонайменше 29 євродепутатів, від двох – 23, від трьох – 18, від чотирьох і більше – 14 членів Європарламенту. Відповідно до ст. 32 Правил процедури 2015 р. політична група поєднує євродепутатів, обраних щонайменше в ¼ держав-членів, тобто наразі в 7 державах-членах. При цьому мінімальна кількість для формування політичної групи становить 25 членів. Члени Європарламенту не можуть належати більш як до однієї політичної групи, інформація про формування якої публікується в Official Journal of the European Union.
У Європарламенті нинішньої каденції 8 політичних груп та 14 незалежних членів, які не належать до жодної з політичних груп.

За результатами виборів 2014 р. та комплектування легіслатури 2014-2019 рр. найчисленнішими є Група Європейської народної партії (християнські демократи) та Група Прогресивного альянсу соціалістів
і демократів (соціал-демократи, соціалісти), лідера якої – Мартіна Шульца вдруге обрано Президентом Європарламенту. Примітно, що політичні партії, як важливий чинник інтеграції, згідно з п. 4 ст. 10 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р. мають сприяти формуванню європейської політичної свідомості та вираженню політичної волі громадян ЄС. При цьому Європарламент відіграє важливу роль як інституція політичного лобіювання процесів європейської інтеграції[6].

Європарламент очолює Президент, якого обирають з-поміж його членів строком на 2,5 року, тобто на половину парламентської легіслатури,
з правом переобрання. Президент Європарламенту, як його найвища посадова особа, скеровує діяльність цієї інституції та її структурних підрозділів, головує на пленарних засіданнях, забезпечує дотримання Правил процедури, представляє Європарламент у відносинах з інституціями, органами, агенціями ЄС, а також на міжнародній арені. Президент та 14 віце-президентів входять до складу колегіального керівного органу Європарламенту – Бюро, участь у роботі якого з правом дорадчого голосу (ст. 24 Правил процедури 2015 р.) беруть 5 квесторів. Квестори, згідно зі ст. 28 Правил процедури 2015 р., є службовцями, відповідальними за адміністративні та фінансові питання, що безпосередньо стосуються діяльності членів Європарламенту. Вони реалізують свої функції та повноваження, керуючись інструкціями Бюро (якому підзвітні), уповноваженого регулювати організаційні, адміністративні, фінансові питання щодо євродепутатів, внутрішньої організації Європарламенту.

У структурі Європарламенту вирізняється Конференція глав, як орган політичного керівництва Європарламенту, до якої входять Президент і глави політичних груп. Кількість членів Конференції глав не є фіксованою, вона узалежнена від кількості політичних груп. Конференція глав планує законодавчу та іншу діяльність Європарламенту, визначає склад і компетенцію парламентських комітетів, опікується взаємодією Європарламенту з парламентами держав-членів.
У структурі Європарламенту функціонують й інші колегіальні органи, наділені дорадчими повноваженнями: Конференція глав комітетів та Конференція глав делегацій, які надають рекомендації  Бюро Європарламенту та Конференції глав з питань функціонування, відповідно, парламентських комітетів або міжпарламентських делегацій за участю членів Європарламенту. Важливу роль відіграють допоміжні органи Європарламенту, inter alia, постійні (один із них, призначений відповідальним, здійснює попередній аналіз проекту правового (законодавчого) акта, що згодом виноситься на розгляд Європарламенту) та тимчасові (формуються для вивчення певного конкретного питання; за загальним правилом їхній мандат не перевищує року) комітети, які збираються на засідання за потреби та мають власну внутрішню структуру (підкомітети; керівними органами комітету є глава та бюро, до складу котрого входять глава комітету і три його заступники, яких обирають члени комітету зі свого складу). Персональний склад усіх комітетів затверджується Європарламентом за пропозицією Конференції глав.

Європейський омбудсман (англ.: European Ombudsman) обирається після кожних виборів до Європарламенту на строк його легіслатури (5 років) із можливістю переобрання. Європейський омбудсман розглядає скарги на неналежне управління в ЄС (діяльність інституцій, за винятком Суду ЄС під час реалізації ним юрисдикційних повноважень; органів; агенцій ЄС), здійснюючи свої функції і повноваження цілком незалежно, будучи водночас підзвітним та політично відповідальним перед Європарламентом. Посада Європейського омбудсмана є не сумісною з будь-якою іншою професійною діяльністю, оплачуваною чи ні (п. 3 ст. 228 ДФЄС).

Пленарні засідання Європарламенту проводяться у Страсбурзі (щомісяця впродовж тижня), позачергові засідання Європарламенту, як додаткові періоди пленарних засідань, та засідання парламентських комітетів (протягом наступних двох тижнів) відбуваються у Брюсселі, а в Люксембурзі розташовані Генеральний секретаріат Європарламенту (налічує майже 6 тис. співробітників; Генеральний секретаріат підзвітний Бюро Європарламенту, яке призначає Генерального секретаря) та його служби. Європарламент проводить одну щорічну сесію, передбачену щорічним планом його роботи, що розпочинається автоматично, без будь-якого скликання, другого вівторка березня. Щорічна сесія поділяється на щомісячні пленарні засідання, що тривають протягом тижня. Як розтлумачив Суд європейських співтовариств у рішенні від 10 липня 1986 р. у справі 149/85 Wybot v. Faure, сесія Європарламенту офіційно триває впродовж року. Правову позицію Суду частково відтворено у Протоколі про встановлення місцезнаходження інституцій, деяких органів, агенцій та служб Європейського Союзу, що додається до Лісабонського договору 2007 р., в якому вказано, що Європарламент має своє місцезнаходження у Страсбурзі, де проходять 12 щомісячних його пленарних засідань, у т. ч. бюджетна сесія, на якій він обговорює та ухвалює спільно з Радою ЄС бюджет інтеграційного об’єднання. Крім планових пленарних засідань, Європарламент, згідно з абзацом другим ст. 229 ДФЄС, може збиратися на позачергові засіданнння на вимогу більшості членів від загального складу, на вимогу Ради ЄС або Єврокомісії. Після пленарних засідань,
а також засідань парламентських комітетів упродовж тижня проводяться засідання політичних груп. Витрати, пов’язані з численними поїздками євродепутатів, становлять понад 300 млн. євро на рік (дані 2015 р.) та компенсуються з бюджету ЄС. Загалом Європарламенту з бюджету ЄС на 2015 р. було виділено 1, 795 млрд. євро.

Представницький характер діяльності Європарламенту зумовив наділення його членів вільним, а не імперативним мандатом: вони не пов’язані наказами виборців або вказівками політичної групи, є незалежними від будь-якого примусу, не можуть бути відкликаними, голосують особисто й окремо, відповідно до велінь совісті та переконань і не зобов’язані виконувати будь-чиї інструкції. За загальним правилом Європарламент приймає рішення простою більшістю голосів, тобто більшістю поданих голосів. Водночас під час прийняття рішень з особливо важливих питань, зокрема про вступ до ЄС нових держав-членів, необхідна абсолютна більшість голосів, тобто голоси більшості членів від загального складу. Для ухвалення рішення про висловлення вотуму недовіри Єврокомісії, необхідна більшість у 2/3 поданих голосів, що при цьому становлять абсолютну більшість від загального складу Європарламенту. Відповідно до положень ст. 168 Правил процедури 2015 р. кворум на пленарних засіданнях Європарламенту означає присутність 1/3 його членів. Зрештою, перевірка кворуму не є обов’язковою процедурною вимогою. Запит на підтвердження наявності кворуму можуть здійснити не менш як 40 євродепутатів, а політичні групи таким правом не наділені. Однією з особливостей функціонування Європарламенту є те, що не передбачено його достроковий розпуск (такі пропозиції вносилися під час підготовки Ніццького договору 2001 р., але не дістали підтримки).  

Протокол про привілеї та імунітети ЄС, що додається до Лісабонського договору 2007 р., наділяє членів Європарламенту імунітетами виключно в інтересах ЄС: вони не можуть підлягати обшуку, затриманню або переслідуванню у зв’язку з висловленими ними думками або їхнім голосуванням у процесі реалізації своїх функцій та повноважень. Під час сесій Європарламенту його члени мають на своїй національній території імунітети, передбачені для членів парламенту їхньої держави, а на території решти держав-членів – правом не підлягати будь-яким заходам щодо затримання або переслідування в судовому порядку. Посилання на імунітет не припустиме, якщо особу застали на місці вчинення злочину, а наявність імунітету не є перешкодою для реалізації права Європарламенту позбавити імунітету будь-кого зі своїх членів (ст. 9 Протоколу про привілеї та імунітети ЄС, що додається до Лісабонського договору 2007 р.).

Кожна інституція ЄС діє в межах повноважень, наданих їй установчими договорами, згідно з передбаченими ними процедурами, умовами і цілями, підтримуючи між собою лояльне співробітництво (англ.: sincere cooperation; п. 2 ст. 13 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.), тобто співпрацюючи в дусі взаємної поваги та взаємного сприяння в досягненні цілей ЄС. Упродовж останніх десятиріч відбулося розширення функцій та повноважень Європарламенту[7], ця тенденція послідовно зберігається. Нині він „має найбільший потенціал щодо розширення повноважень у межах об’єднання”[8]. Спостерігається активізація участі Європарламенту в діяльності ЄС, адже він має за мету збереження досягнень, доробку ЄС (франц., acquis ЄС), передусім судової практики ЄС та спільних цінностей, а також, враховуючи їх, розвиток відносин із третіми країнами, зокрема реалізуючи Європейську політику сусідства та Східне партнерство як її східний вимір[9]. Важливо враховувати, що acquis ЄС застосовується як у внутрішній, так і зовнішній сферах діяльності інтеграційного об’єднання[10], забезпечуючи просування його ідей та цінностей.

Лісабонський договір 2007 р. передбачає чергове розширення правотворчих повноважень Європарламенту, в т. ч. з огляду на законодавчу функцію stricto sensu, засвідчивши зростання його ролі у правотворчому процесі ЄС. Відповідно до ДЄС у редакції Ніццького договору 2001 р. ініціатива внесення змін до установчих договорів могла походити тільки від урядів держав-членів або Єврокомісії, а за Лісабонським договором 2007 р. Європарламент теж наділяється таким правом (п. 2 ст. 48 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.). Європарламент спільно з Радою ЄС реалізує законодавчу та бюджетну функції, а самостійно – політичного контролю й консультативну функції (п. 1 ст. 14 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.).

Законодавча функція передбачає ухвалення законодавчих актів ЄС у формі регламентів, директив, рішень за допомогою відповідних законодавчих процедур – звичайної та спеціальної (ст. 289 ДФЄС) у тісній співпраці з іншими інституціями ЄС (ст. 294, 295 ДФЄС). Процедуру спільного ухвалення рішень Європарламентом та Радою ЄС (завдяки її запровадженню Маастрихтським договором 1992 р. Європарламент став повноправним учасником правотворчого процесу ЄС), відповідно до положень п. 1 ст. 289 ДФЄС, замінила звичайна законодавча процедура, визначена ст. 294 ДФЄС, сфери застосування якої значно розширено. Посилено роль Європарламенту й у рамках передбаченої п. 2 ст. 289 ДФЄС спеціальної законодавчої процедури, за якою в особливих випадках, встановлених установчими договорами, законодавчий акт ухвалюється Європарламентом за участю Ради ЄС або Радою ЄС за участю Європарламенту.

Лісабонським договором 2007 р. розширено роль національних парламентів держав-членів, які активно сприяють належному функціонуванню ЄС, зокрема за ст. 12 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р., отримуючи інформацію від інституцій ЄС та повідомлення про проекти законодавчих актів ЄС, відповідно до положень Протоколу про роль національних парламентів у Європейському Союзі, що додається до Лісабонського договору 2007 р., а також контролюючи дотримання принципу субсидіарності, згідно з процедурами, передбаченими Протоколом про застосування принципів субсидіарності та пропорційності, що додається до Лісабонського договору 2007 р. (абзац другий п. 3 ст. 5 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.), механізм реалізації та контролю за дотриманням якого зазнав змін. У рамках простору свободи, безпеки та правосуддя (англ.: аrea of freedom, security and justice) національні парламенти беруть участь у механізмах оцінки реалізації політики ЄС у цій сфері, відповідно до положень ст. 70 ДФЄС, залучаються до участі в політичному контролі діяльності Європолу (ст. 88 ДФЄС) та до оцінки діяльності Євроюсту (ст. 85 ДФЄС). Крім того, національні парламенти держав-членів беруть участь у процедурах перегляду установчих договорів ЄС, згідно зі ст. 48 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р., отримують інформацію щодо заявок на вступ до ЄС відповідно до положень ст. 49 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р., беруть участь
у міжпарламентському співробітництві між національними парламентами та з Європарламентом за Протоколом про роль національних парламентів
у Європейському Союзі. Згідно зі ст. 9 останнього вони спільно вирішують питання організації та розвитку ефективного й регулярного міжпарламентського співробітництва в рамках ЄС. Особливого значення набуває поглиблення міжпарламентського співробітництва між Україною та ЄС, у т. ч. з огляду на процес адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС.

Національні парламенти, відповідно до Протоколу про застосування принципів субсидіарності та пропорційності, що додається до Лісабонського договору 2007 р., мають бути поінформовані про кожний проект законодавчого акта, а в разі їхнього негативного висновку, наданого більш ніж третиною всіх голосів, якими наділені національні парламенти (згідно з абзацом другим п. 1 ст. 7 зазначеного Протоколу, однопалатний парламент держави-члена має 2 голоси, а кожна з палат двопалатної національної парламентської системи – 1 голос), проект підлягатиме повторній експертизі, за результатами якої Єврокомісія або, зокрема, Європарламент, якщо проект законодавчого акта походить від нього, зобов’язаний ще раз розглянути запропонований проект, прийнявши мотивоване рішення залишити його в попередньому вигляді, змінити або відкликати (п. 2 ст. 7 Протоколу). Субсидіарність слугує динамічним механізмом використання потенціалу ЄС, за допомогою якого різні рівні влади найефективніше реалізують покладені на них функції та повноваження шляхом взаємодії та взаємодоповнення з питань, що не входять до виключної компетенції ЄС. Зрештою, негативний аспект принципу субсидіарності, що втілюється в його правовій невизначеності, компенсується можливістю гнучкого реагування механізмів правового регулювання на розвиток інтеграційних процесів, забезпечуючи їх демократичну легітимацію[11]. Європарламент тривалий час є одним із основних учасників бюджетного процесу, його наділено однаковим із Радою ЄС правом ухвалення щорічного бюджету ЄС у рамках спеціальної законодавчої процедури (ст. 314 ДФЄС). Розширення бюджетних повноважень Європарламенту відповідно до положень Лісабонського договору 2007 р. зумовлене скасуванням диференціації на обов’язкові та необов’язкові видатки.  

Функція політичного контролю Європарламенту полягає в тому, що він, зокрема, наділений правом політичного контролю за діяльністю Єврокомісії, висловлення їй, у т. ч. Верховному представнику ЄС із закордонних справ та безпекової політики (англ.: High Representative of the Union for Foreign Affairs and Security Policy), який також є віце-президентом Єврокомісії, вотуму недовіри більшістю в 2/3 поданих голосів, що водночас становлять абсолютну більшість загального складу Європарламенту (ст. 234 ДФЄС). Варто враховувати, що Європарламент може приймати рішення щодо цієї пропозиції не раніш як за три дні після її внесення й тільки відкритим голосуванням (наділений цією прерогативою з моменту заснування, він ще жодного разу нею не скористався через складну процедуру, передбачену зазначеною ст. 234 ДФЄС). Крім того, Європарламент здійснює функцію політичного контролю за виконанням бюджету ЄС (Європарламент за рекомендацією Ради ЄС затверджує виконання бюджету Єврокомісією), він вправі створювати тимчасові слідчі комісії за запитом ¼ членів від свого загального складу (абзац перший ст. 226 ДФЄС) для розслідування зловживань у дотриманні права ЄС тощо.

Єврорада, Рада ЄС та Єврокомісія зобов’язані подавати Європарламенту доповіді за підсумками своєї діяльності, а Єврокомісія -- також щорічну доповідь про діяльність ЄС. Принагідно зауважмо, що Єврокомісія залишається підзвітною та політично відповідальною перед Європарламентом, члени якого можуть звертатися до Єврокомісії та Ради ЄС з письмовими та усними запитами. Водночас члени Єврокомісії можуть бути присутніми на засіданнях Європарламенту та його комітетів, у такий спосіб підтримуючи транспарентний і постійний діалог цих інституцій[12]. Головуюча у Раді ЄС держава-член (з 1 січня 2017 р. – Мальта, з 1 липня 2017 р. – Велика Британія) в особі міністра закордонних справ теж бере участь у пленарних засіданнях Європарламенту.

Не менш важливу роль у конкретизації та реалізації принципу лояльного співробітництва, узгодженні розбіжностей у позиціях Європарламенту, Ради ЄС та Єврокомісії відіграють міжінституційні угоди, що мають важливе практичне значення для встановлення бажаної інституційної рівноваги й стосуються переважно бюджетної сфери. Нині триває підготовка проекту тристоронньої міжінституційної угоди за участю Європарламенту щодо удосконалення правотворчого процесу ЄС.

Європарламент за пропозицією Євроради обирає Президента Єврокомісії та схвалює її склад. При цьому, визначаючись із кандидатурою на посаду Президента Єврокомісії, Єврорада зобов’язана враховувати результати виборів до Європарламенту (п. 7 ст. 17 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.). Право обирати Президента Єврокомісії, з огляду на його особливу політичну значущість, закріплено серед основних функцій та повноважень Європарламенту (п. 1 ст. 14 ДЄС
у редакції Лісабонського договору 2007 р.). Окремого вотуму довіри Європарламенту потребує схвалення складу Єврокомісії:  кандидатури Президента, Верховного представника ЄС із закордонних справ та безпекової політики, решти членів Єврокомісії як колегії подаються на голосування Європарламенту для їх схвалення, на основі якого Єврокомісія призначається кваліфікованою більшістю голосів Євроради (абзац третій п. 7 ст. 17 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.).

Консультативна функція Європарламенту може мати форму факультативних або обов’язкових консультацій із ним. Скажімо, Верховний представник ЄС із закордонних справ та безпекової політики регулярно консультується з Європарламентом стосовно основоположних пріоритетів Спільної зовнішньої та безпекової політики (англ.: Common Foreign and Security Policy), а також Спільної безпекової та оборонної політики (англ.: Common Security and Defence Policy) ЄС, дбаючи про те, щоб позиція Європарламенту була належно врахована. При цьому Європарламент двічі на рік обговорює прогрес, досягнутий у реалізації Спільної зовнішньої та безпекової політики, включаючи Спільну безпекову та оборонну політику (ст. 36 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.). Консультація з Європарламентом є важливою  процедурною вимогою під час ухвалення заходів у сфері навколишнього середовища (п. 2 ст. 192 ДФЄС). Із ним проводять консультації перед внесенням змін до установчих договорів ЄС (п. 3 ст. 48 ДЄС). Дорадчі повноваження зберігаються за Європарламентом і щодо формування деяких інституцій та органів, члени яких призначаються після консультації з Європарламентом. Йдеться, наприклад, про призначення Президента, віце-президента та чотирьох інших членів правління (англ.: Executive Board) Європейського центрального банку (абзац другий п. 2 ст. 283 ДФЄС); членів Рахункової палати (п. 2 ст. 286 ДФЄС).

Беручи участь в ухваленні рішень із зовнішньополітичних питань, Європарламент надає згоду на укладення деяких міжнародних угод ЄС
із третіми країнами (угод про асоціацію; угод, що мають значні бюджетні наслідки для ЄС) або міжнародними організаціями (угоди про приєднання ЄС до Європейської конвенції про захист прав людини
та основоположних свобод 1950 р.), міжнародних угод про вихід держав-членів із ЄС (п. 2 ст. 50 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.), згоду на вступ нових держав-членів (ст. 49 ДЄС у редакції Лісабонського договору 2007 р.) тощо. Водночас Європарламент вправі звертатися до Суду ЄС для отримання висновку стосовно відповідності проекту міжнародної угоди положенням установчих договорів (п. 11 ст. 218 ДФЄС).

В еволюційному розвитку парламентаризму в рамках ЄС значення Європарламенту зростатиме, якщо його членів обиратимуть за уніфікованою процедурою в усіх державах-членах або згідно з принципами, спільними для всіх держав-членів (п. 1 ст. 223 ДФЄС). Вплив Європарламенту на правотворчість ЄС ставатиме дедалі вагомішим, що й надалі зміцнюватиме його позиції в інституційному механізмі, сприяючи збалансованості останнього як важливого чинника європейських інтеграційних процесів.



[1] Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European Union // Official Journal of the European Union. – C 326/01. – Vol. 55. – 26 October 2012.

[2] Див. : Schmidt V. Democracy and Legitimacy in the European Union Revisited: Input, Output and Throughput / V. Schmidt // KFG Working Paper Series. – № 21. – November 2010. – Р. 5 (32 р.); Hamulak O. European Union Constitutional Law: Revealing the Complex Constitutional System of the European Union / O. Hamulak, V. Stehlik. – Olomouc: Palacky University Olomouc, 2013. – Р. 34
(204 р.).

[3] Довгань В. М. Європейський парламент. Правовий статус і компетенція в системі органів Європейського Союзу : монографія / В. М. Довгань. – К. : КНТ, 2007. – С. 168 (204 с.).

[4] Follesdal A., Hix S. Why there is a democratic deficit in the EU: A response to Majone and Moravcsik / A. Follesdal, S. Hix // Journal of Common Market Studies. – Vol. 44. – № 3. – 2006. – Р. 537 (Р. 533-562).

[5] Докладніше про склад Європарламенту див.: Chalmers D., Davies G., Monti G. European Union Law: Text and Materials / D. Chalmers, G. Davies, G. Monti. – 3rd ed. – Cambridge: Cambridge University Press, 2014. – Р. 94-95 (1220 р.).

[6] Гладкова Т. Л. Законотворчий процес у Європейському Союзі: монографія / Т. Л. Гладкова. – К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2012. – С. 54 (208 с.).

[7] Див.: Piris J.-C. The Lisbon Treaty: A Legal and Political Analysis / J.-C. Piris. – Cambridge: Cambridge Scholars Publishing, 2010. – Р. 9 (436 р.).

[8] Європейське право: право Європейського Союзу: підручник: у 3-х кн. / За заг. ред. В. І. Муравйова. – Кн. перша: Інституційне право Європейського Союзу / В. І Муравйов, О. М. Шпакович, О. М. Лисенко, О. В. Святун. – К.: Ін Юре, 2015. – С. 168 (312 с.).

[9] Див.: Falalіeіeva L. Legal Aspects of the European Neighbourhood Policy in the EU’s New Approaches / L. Falalіeіeva // From Eastern Partnership to the Association: A Legal and Political Analysis / Ed. by Naděžda Šišková. – Cambridge: Cambridge Scholars Publishing, 2014. – P. 59-79.

[10] Петров Р. А. Правова природа „acquis” Європейського Союзу та його транспозиція у правові системи третіх країн: автореф. дис. … докт. юрид. наук за спец. 12.00.11 – міжнародне право / Р. А. Петров. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2014. – С. 7 (38 с.).

[11] Див.: Schmidt V. Democracy and Legitimacy in the European Union Revisited: Input, Output and Throughput / V. Schmidt // KFG Working Paper Series. – № 21. – November 2010. – Р. 5-26 (32 р.); Corbett R., Jacobs F., Shackleton М. The European Parliament / R. Corbett, F. Jacobs, М. Shackleton. – 8th ed. – London: John Harper Publishing, 2011. – Р. 216 (416 p.).

[12] Докладніше про співпрацю Єврокомісії з Європарламентом див.: Fairhurst J. Law of the European Union / J. Fairhurst. – 11th ed. – Harlow, 2016. – Р. 132 (627 р.).

 

Людмила ФАЛАЛЄЄВА,
кандидат юридичних наук, доцент

Автор:

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Передплата

Плакат - брат барикад

Журнал Віче

Віче №15/2016 №15
серпень 2016
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Тупнула ніжкою Вікторія Сюмар: Не кажіть про „Віче”, бо буде скандал. Ср, 28 грудня 2016

Усіх застерігає Вікторія Сюмар Ср, 28 грудня 2016

Шлях до нації: словенська модель постсоціалістичного суспільного розвитку Ср, 28 грудня 2016

Привітання Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Сергія Власенка та членів Комітету з Днем місцевого самоврядування Вт, 13 грудня 2016

ВИЇЗНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ «ІНТЕРНЕТНІ ЗМІ: специфіка, контент, просування. Чт, 08 грудня 2016

Ігор ШЕМОЧЕК: «Я дістав гранату й розігнув один вусик. Я тримав її на той випадок, якщо зустріну не тих...» Пн, 14 листопада 2016

Пр деякі попередні оцінки діяльності Адміністрації Президента США Д.Трампа Пн, 14 листопада 2016

Луганське обласне телебачення веде репортаж з Сєверодонецька… Наталя Дніпренко та Андрій Куликов під егідою Укртелерадіопресінституту провели лекції та майстер-класи для місцевих журналістів Пт, 04 листопада 2016

М18 – це активна молодь Вт, 01 листопада 2016

Міжнародна наукова конференція «Історичні та стратегічні імперативи модернізації провідних і транзитивних країн світу» Нд, 30 жовтня 2016