Серце заболіло так само, як після першого інфаркту

Тихий, скромний, задивлений у себе, він, часто поправляючи незмінні окуляри, нагадував сільського педагога. І не випадково: Євген Пилипович народився в учительській родині на Вінниччині, а закінчив Ніжинський педінститут. Може, тому, сам ще молодий, любив вести семінари юних літераторів, читав їхні перші проби пера. Ніколи не підвищував голосу, не вдавався до менторського тону.

З Євгеном Гуцалом було невимушено, тепло, вільно. Здавалося, що все навколо ставало доброзичливим. Навіть відкоркована пляшка вина ніби припрошувала: «Годі балачок! Наливайте!». І відомий майстер слова, як господар, починав священнодіяти. Умів це робити непомітно, вправно, шляхетно.

І ніхто навіть не здогадувався, що молодий прозаїк (його дуже рано стали називати живим класиком) уже не просто зустрічався зі славетним американським письменником Стейнбеком, а й гордо, непоступливо сперечався з ним: доводив, що головне в прозі – не сюжет, а людська душа. Інші такими дискусіями хвалилися б протягом довгих років. Євген Гуцало хіба що якось принагідно згадав про це, уточнивши, що на прогулянковому катері були такі ж молоді поет Микола Вінграновський та літературний критик Віталій Дончик.

Отож не любив хизуватися, як деякі побратими. І воднораз не скаржився на складні життєві обставини, несправедливу критику. Нерідко вона була нещадна, вульгарно-соціологічна. Погромницькі пасажі ставали характерними для доповідей керівників Спілки письменників України (зокрема, прозаїка Василя Козаченка), статей таких одіозних літературних критиків, як Микола Шамота (публікація в журналі «Комуніст України» за 1972 рік). Навіть у багатотомній «Історії української літератури» Євгенові Гуцалу нагадували про необхідність «рішучого і впевненого виходу в світ соціальних питань», про потребу «поширення ідейного діапазону своєї творчості».

Інші після такої голобельної критики починали зазирати в чарку. Євген Гуцало віддавав перевагу зорям. А ще любив дивитися на квіти. Ловив метеликів на луках біля річки Ірпінь, роздивлявся їх і відпускав на волю. Уже тоді боліло серце. Від несправедливості, поверхового поцінування творів, однозначних суджень про багатовимірні романи «Позичений чоловік» та «Парад планет».

У дев'яності роки минулого століття, коли всім стало сутужно жити, пригадував напівголодне дитинство й сушив «про запас» на зиму дикі грушки. Частіше поринав уявою в юні літа. Один зі споминів навіть занотував: «За нашою хатою, в кущах бузку, я сам збив неоковирного стола з грабових жердин і спекотного подільського літа, сховавшись у затінку, писав тут оповідання, вірші. Свої писання заклеював у конверти – й посилав у Київ…»

Столицю України любив над усі міста (побував у багатьох мегаполісах на різних меридіанах світу), але, видужавши після складного інфаркту, почав тягнутися до рідної Вінниччини. Хотів там купити хату. Коли одержав солідний грошовий еквівалент міжнародної винагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, нарешті міг перетворити давню мрію на реальність. Вибрав чепурну оселю в селі Нова Гребля, переночував у сусідів. Уранці змушений був повертатися до Києва: серце заболіло так само, як і після першого інфаркту.

На фото: Іван Дзюба (ліворуч) та Євген Гуцало
п'ятого червня 1995 року на святкуванні шістдесятиліття
житомирського прозаїка Євгена Концевича