Щемливі мандри в дитинство

Київський музей іграшки наразі не становить серйозної конкуренції історичному, але передумови для цього є. Передусім поважний вік експонатів – наприклад, лялька 1870 року, найперша штучна ялинка, виготовлена з курячого пера, – 1905-й, дореволюційні ялинкові прикраси.

Музей – спадкоємець постійно діючої виставки дитячої іграшки, створеної в Києві 1936-го при НКО (народному комісаріаті освіти) УРСР. Протягом 70 років тут зібрано понад 10 тисяч експонатів. Україна була найбільшою республікою–виробником іграшок і постачала їх майже половині Радянського Союзу. Близько 450 українських підприємств працювали на радість дітям. Нині, на жаль, майже всі вони зачинені – наш виробник не конкурентоспроможний. У магазинах дитячі забавки з усього світу – гарні, незвичні й незвичайні. Але... В іграшці найперше значення має присутність традиції, народної творчості, фольклору.

У дівчаток і хлопчиків горять оченята, коли вони бачать солом'яні фігурки, на які досить дмухнути й вони починають танцювати. Це вам не роботи на батарейках. А іграшки з сиру! Ніде в світі не виготовляють їх – лише в Україні. Тут діти бачать те, чого в магазині не купиш, щемливо своє, рідне.

– Усе, що залишилось нам у спадок, перевірене часом, має пропагуватися, – вважає Тетяна Пржегодська, головний зберігач фонду музею. – У нас діти знайомляться з вузликовою лялькою. Її традиційно вив'язували в українських селах. Від язичницьких часів дійшов до нас образ ляльки, котрій не робили обличчя. Маємо багато іграшок з використанням традиційних матеріалів – льону, лози, соломи. Ось зразки музичних інструментів з Чернігівської музичної фабрики: важко повірити, але тільки двадцять відсотків дітей впізнають бандуру. А раніше цимбали й бандура продавались у будь-якому іграшковому магазині. Погляньте на десять ляльок у вбранні з різних регіонів України. Приміром, на Тернопільщині вишивають діагоналлю, Київщина – червоно-чорний малюнок, Полтавщина – білим по білому. Кожен регіон має свої елементи і їх з граничною точністю копіювали майстри вишивки, вдягаючи цих маленьких красунь. Нині все втрачено, не роблять жодної ляльки, бо оснащення лінії для виробництва лише одиниці такого товару коштує близько 30 тисяч доларів.

– Наші ж невеликі підприємства наразі не мають змоги вкладати стільки грошей, – з жалем констатує Тетяна Олександрівна.

Кожен день музей відвідує близько 120–150 чоловік. Вік відвідувачів – від двох років, щойно навчаються впевнено ходити.

Фасони й мода не могли не позначитися й на виробництві іграшок. Товстощокі післявоєнні ляльки – гарною тоді вважалася нарешті сита дитина. А зі зміною партійного лідера – зміна пріоритетів. У період хрущовської відлиги з'явилися тоненькі ляльки-спортсменки: нові майстри, нові уподобання в мистецтві й культурі. Історію побуту також відтворено в іграшках: праски, в яких використовували вугілля, керогаз, швейні машинки – від «Зінгера» до «Чайки», проекційний ліхтар, який працював зі свічкою, діюча модель фонтану й парової машини, пральна машина. Дуже цікавий дерев'яний трансформер сорокових років, навіяний майстрам індустріалізацією, коли «залізний кінь» прийшов на зміну сільській конячці – з трактора можна зробити коня й навпаки. Дерев'яний екскаватор 1940 року рухається, працює, наче справжній, а поряд механічна карусель, що крутилася й вигравала 18 мелодіями. Автор цих іграшок – художник Бабінський.

Експозиція в музеї постійно змінюється. Узимку, ясна річ, відвідувачів тішать ялинкові прикраси. Приходьте самі та з дітьми. Згадаєте, як зустрічали Новий рік і розвішували на ялинці скляного космонавта, огірок, рибку й лебедя. Утім, мабуть, і поросятко. Як же без нього, надворі либонь 2007-й…