Вишневий хрущ на автономній гілці

Поет Богдан-Ігор Антонич – останній із молодих геніїв, які вчасно покинули цей світ (1909–1937). Йому варто було піти з життя саме 1937-го, щоб не здеформувати війною душу та мозок. І це важливо, бо ж Антонич вважав: «Те, що звуть мистецтвом, творять шал і розум».

Зі звичним контекстом, у якому згадують 1937-й, ця смерть пов’язана опосередкованою випадковістю. Поета вбила навіть не хвороба, а щось підступніше. Банальний фізіологічний збій у роботі організму завжди є наслідком дисгармонізації із середовищем.

Приміром, якою могла бути реакція Антонича на те, що «мистецтво зійшло з височини натхнення на базар низьких амбіцій, на ярмарок снобів та Ваньків»? Фраза-довгожителька…

До речі, критики міжвоєння називали його поезії аполітичними. Один із них навіть розродився абракадаброю в дусі 1930-х: був Антонич політичним – і вже тому був, що відвертав погляди від політборотьби.

Борзописці-невігласи ніби не помічали: його рядки густо приперчені болем патріота. («О, земле, земле батьківська, клятьбо бездольна…», «Мій сон, мій голос неспокійний в моїй трагічній Батьківщині»). Можна додати й те, що обдарований випускник Львівського університету нерідко теоретизував на тему «поет- громадянин» (залишмо це школярам). Або пригадати сатиричний гротеск «Політик» (про політикана – друга народу).

Утім, Антонич навряд зрадів би, дізнавшись, що його виправдовують за допомогою його власних рядків. Такі рефлексії вказували б на провину, якої він за собою не мав.

А претензії тих критиків свідчили про нерозуміння очевидної речі: «бездольна» земля Антонича – зовсім не та штампована Вітчизна, що існує в уяві мас, а дещо ширше. То – такий собі безмежно просторий і бездонно глибокий Антоничів ареал.

Його політика – думи про мистецтво, що серед «снобів та Ваньків».

Його ідеологія – ототожнювання людського світу й світу природи. Навіть не так: абсолютне, якесь аж надто східне, злиття цих двох світів. Про себе поет писав: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях». Анімаційний образ закидав віршотворця на вершину автономності. Звідти – згори й трохи збоку – крізь листочки недосяжний егоцентрист спостерігав…

За вічними метаморфозами тієї-таки природи, до яких із різною мірою успіху намагаються дорівнятись люди-чоловічки («В ріці дівчата сонце миють»).

За ідентичністю буття «гомо сапієнса» й буття зеленого: «Росте Антонич, і росте трава». Або ось – майже трагічна аналогія з баклажанами:

На грядці їх застала осінь рання,
як ще були зелені, молоді;
тепер крізь скло читають хмар письмо.
Так наші мрії, заміри, бажання
перейдуть часто в дійсність аж тоді,
коли від себе їх відірвемо.

Буття людини та природи – дві паралелі, які перетинаються. Спопеляючий доказ того, за версією Антонича, – кохання: «Нас двоє – два кошлаті й сплетені кущі». І ще:

Лежиш на хутрі ночі тепла й вірна.
Мудре коло життя довершено.
За смерть сильніше лиш кохання.

Художній інструментарій поета дарує алюзії на живопис Чурльоніса, вірші Рільке, музику Стравинського. А з поляком Владиславом Бронєвським Антонич споріднений за ознакою «культ зелені». У поета Бронєвського є фірмова формула: «Не хочу багато – тебе і зелень». У Антонича – власна «Зелена Євангелія».

Девіз згаданої книжки: «Із всіх явищ найдивніше – явище існування». За доби Антонича ще не всі називали згодом заяложеним поняттям «екзистенціалізм» велике богемне право – плисти за течією, а разом із цим – новомодну філософію. Невідомо, чи відчував Антонич зв’язок своїх літературних дослідів із нею, проте цього альянсу важко не помітити.

ХХ століття час від часу розщедрювалося на унікальний бонус: щоразу втомленому міждержавними чварами людству дозволялося просто жити. Й не зважати на ізми,  термінологічні нагромадження та словоблуддя.

«Усякими програмами, теоріями, ізмами торгують між собою, наче вуличним крамом. Кількість напрямків є така, що при найкращій волі годі їх від себе відрізнити».

Богдан-Ігор Антонич органічно вписався б у наш час, що перекреслив обов’язковість визначати напрями. Для такого ліберального функціонування в мистецтві є свій ізм, однак утримаймось від його озвучення на знак поваги до поета.

Бої Антонича з мертвечиною пустопорожніх термінів спричиняють припущення: він ніби знав свою долю наперед, а тому максимально стискав слова, фаршируючи їх барвами та сонцем. («Хочу ще жити, жити ще!») У відповідь саркастична доля відміряла поетові неповних 28 років, наситивши їх соковитими сутностями. Цей вітальний напій дивним чином зберігається в поетичних рядках. І божественно живить тих, хто перечитує Антонича.