У вічному полоні мрій

Створені нею диптихи і триптихи авторитетний знавець малярства Ігор Герета назвав «своєрідними образотворчими новелами». А письменник Петро Сорока згодом пророче додав, що «колись її роботи стануть предметом пильних аналітичних студій, запальних дискусій і нескінченного зачудування професійних критиків та рядових глядачів». Напевно, той час уже зовсім близько, а можливо, й настав, адже без її робіт тепер не обходяться ні міжнародні виставки «Високий замок», «Львівський осінній салон», ні традиційні всеукраїнські – «Мальовнича Україна», присвячені Тарасу Шевченку. Без полотен Ганни Ткачик важко уявити й жодну  вітчизняну авторитетну експозицію – з графіки чи з живопису, бо вони завше «освіжають» простір завдяки неординарній творчій манері художниці.

– Коли я сідаю за мольберт, то чітко бачу, якою має бути майбутня робота, – розповідає Богдан Ткачик, чоловік художниці й не менш відомий митець. (До слова, творчу династію поповнила донька Соломія, яка вже досягла помітних успіхів.) – А от для Ганни  це необов’язкове, вона  собі вільно імпровізує. Однак це не означає, що не знає, чого прагне, в неї постійно глибинні задуми.

Це вже в її характері:  не любить зайве «світитися», створювати довкола себе метушню. Воліє усамітнитись із книжкою, своїми думками. Її  вразлива душа поступово нагромаджує  «критичну масу» вражень, які в певний момент раптово «вибухають» на полотні. Нерідко навіть цілими серіями. Скажімо, як «Ми»…

– Якось відчула: настав застій, – згадує художниця. –  Потрібні нові яскраві враження, аби його подолати. Вирушила до Києва: може, там на виставках побачу щось, що розбудить думку? Намарно, нічого примітного. Та коли поверталася додому, вразила мене незряча дівчинка, котра їхала з мамою в моєму купе. Наступного дня ми випадково знову зустрілися в Тернопільській філармонії. Дівчинка, з якою жорстоко обійшлася доля, виявилася талановитою піаністкою. І після того один за одним почали народжуватися портрети…

Ті графічні майже фізично примушують відчувати чужий біль. Наступна подібна серія – «Бомжуана», яка спонукає до розмислів над соціальним явищем, котре, на жаль, «прописалося» в нашій реальності. Ганна Ткачик змальовує його емоційно, проте без тіні осуду, дозволяючи розгледіти людей, котрі внаслідок різних обставин опинилися «на дні». Зачіпає, як то кажуть, за живе й новелістичний триптих «Нашого цвіту по всьому світу», який зображає трагізм українських жінок-заробітчанок. Особливе місце в її творчому доробку посідають серії рисунків філософського змісту – «Родина», «Світ вічний», «Байдужість», «Створення світу», «Великодні свята», «Березневе пробудження».

Тему Голодомору мисткиня висвітлила лаконічно й образно:  «Арештовані жорна». Отож на виставці в Києві ця робота була центральною. І ще один штрих до портрета художниці: вона з власної волі безкоштовно ілюструє видання, котрі припадають до душі. Зокрема, художньо оформила двотомник Василя Стуса, твори тернопільських письменників Левка Крупи, Григорія Петрука-Попика, Петра Сороки. До неї часто несуть рукописи своїх спогадів ветерани національно-визвольних змагань.

…У жовтні цього року в Ганни Ткачик ювілей. І, звісно, буде нова персональна виставка. Кажуть, неординарна, бо її відвідувачі «зрозуміють, що нашій державі не 18 років, а щонайменше 20 тисяч!» Власне, це художниця намагається донести до нашої свідомості, заглибившись у своїх розвідках аж у шари палеоліту. Винесла переконання: в усьому, що відбувалося на цій території, присутній український дух!

Тож із роси й води Вам, шановна мисткине!