Єврейське Просвітництво в Україні: епоха та постаті

Ґрунтом, на якому розвивалися процеси в середовищі єврейства починаючи з 40-х років ХІХ століття, була Гаскала (Просвітництво). Мета статті – висвітлення особливостей її зародження та поширення на українських теренах.

Нині є щонайменше два погляди на виникнення Гаскали. Відповідно до першого, завдяки праці М. Мендельсона (1729–1786) і, зокрема, його перекладам і коментарям до Біблії Гаскала постала в Німеччині ще в середині ХVІІІ століття. Тож можна стверджувати, що духовні основи Гаскали тісно пов’язані з Біблією та давньоєврейською мовою. Прихильники другого погляду ставлять під сумнів трактовку Гаскали як руху, що виник виключно на заході чи в центрі Європи, а вже звідти – поширився на схід: вона розглядається науковцями як явище, котре формувалося одночасно в кількох центрах – і в Центральній, і в Східній Європі. Більше того, взаємодія між «двома відгалуженнями ашкеназької діаспори», східноєвропейським і центральноєвропейським, сприяла розвитку Гаскали [1].

Основні програмні положення Просвітництва, що зводилися до потреби модернізації спільноти, опанування державної мови, європейської науки і культури, «нормалізації» побуту й виховання молоді, відобразилися передовсім у творчості поета Н. Вісселі, а також інших авторів німецької та німецько-єврейської літератури. Ідеї останньої згодом почали поширюватися Європою. Єврейське Просвітництво стало невід’ємною частиною загальноєвропейського, але водночас засновувалось і на внутрішніх єврейських джерелах: на середньовічній раціоналістичній філософії.

Розвиток та поширення ідей Гаскали в смузі осілості були, з-поміж іншого, й наслідком модернізаційних процесів у Російській імперії в другій половині ХІХ століття. Маскіли, або маскілім (просвітителі), сприймали політику модернізації Росії позитивно. 

Політичним ідеалом Гаскали був просвічений абсолютизм. Маскіли орієнтувалися не на націю, а на державу. Вони покладали великі надії на просвітницько-абсолютистську монархію, сподіваючись, що в державі нового типу (поза межами традиційної громади) стануть повноцінними громадянами, але при цьому збережуть єврейську ідентичність.

Маскілім прагнули модернізації традиційної єврейської культури та побуту, тобто оновлення «старого єврейства», що замкнулося «в традиційному схоластичному колі» [11], бажали зближення його як із європейською гуманістичною культурою, так і з «оточуючим населенням». «Російським Мендельсоном», пристрасним проповідником Гаскали став уродженець Волинської губернії І. Левінзон (1788–1860). Він був певною мірою унікальною людиною: з одного боку, у час, коли євреї виявляли цілковите незнання «вітчизняної мови» (тобто російської) [9], розмовляв «чистою російською» [7]; з другого – саме з нього, за твердженням С. Дубнова, ще у 20-х роках ХІХ століття в Російській імперії почалася світська література давньоєврейською. Показовим є й те, що І. Левінзон додав до програмних вимог просвітницького руху гасло переходу до виробничої праці, зокрема рільництва, до того ж усі сподівання на успіх заходу пов’язував із допомогою царського уряду. У тих-таки 20-х роках він запропонував програму реформування побуту євреїв. Утім, він категорично не відкидав старого, але намагався його примирити, «спаяти» з новим [4].

Сприйнявши настанови єврейських просвітників у Німеччині стосовно негативного ставлення до їдишу, І. Левінзон прагнув покласти край його вжитку, вбачаючи в ньому одну з негативних ознак відокремленості єврейства, котра, як він вважав, більше не потрібна в Росії [2]. Тобто в позиції І. Левінзона окреслилася лінія поведінки єврейства на найближче майбутнє: лояльність і своєрідна інтеграція до суспільства Російської імперії шляхом модернізації побуту на світських началах, відмови від їдишу тощо. Але при цьому – культивування івриту. Тобто вже «перший маскіл» у Росії фактично заклав основи для постання в близькому майбутньому єврейського націоналізму та розвитку національної мови, якій (свідомо чи несвідомо) визначив нішу: для світських потреб нації. Правда, поки що поруч із російською.

Діяльність І. Левінзона й інших нечисленних прихильників Гаскали  в імперії, серед яких назвемо А. Гінцбурга (1795–1846), А. Мапу (1808–1867), А. Готлобера (1810–1899), О. Рабиновича (1817–1869), К. Шульмана (1819–1899), свідчить, що саме ці люди, а часто і їхні твори, що належали до «нелегальних» книжок [3] в ортодоксальному єврейському світі, уособлювали перше покоління представників Гаскали, яка, отже, своїм корінням сягає 30-х – 40-х рр. ХІХ століття.

І. Барталь звертає увагу, що перші лідери Гаскали досить негативно ставилися до хасидизму, вбачаючи в ньому «небезпечного політичного ворога». «В очах просвітителів хасидизм був не тільки втіленням усього зла… не тільки чинником гальмування прогресу. Вони робили все, що могли, аби переконати владу в Росії та Австрії в необхідності перешкоджати поширенню хасидизму, адже той ніс у собі політичну небезпеку й навіть загрозу безпеці держави» [1, с. 80]. 

Друге покоління маскілім представлене такими іменами: М. Лєбенсон (1828–1852), І. Гордон (1830–1893), Л. Леванда (1835–1888), Менделе Мойхер-Сфорім (1836–1917), П. Смоленскін (1842 /40?/ –1885), М. Лілієнблюм (1843–1910), І. Оршанський (1846–1875), І. Левін (1844–1925). Загалом у середині ХІХ століття кількість прихильників Гаскали була досить незначна й сягала кількох десятків осіб. Діяльність другого покоління сприяла вкоріненню просвітницьких ідей у середовищі українського єврейства.

Цікаво простежити походження людей, які стали поширювачами просвітницьких ідей на теренах України. Л. Леванда, наприклад, походив із бідної родини, а О. Рабинович – із заможної (батько був багатим відкупником); батько Менделе Мойхер-Сфоріма – Хаїм Моше – відав у громаді коробковим збором, а згодом виконував обов’язки казенного рабина; М. Лілієнблюм був сином ремісника [6]. Характерним є те, що частина адептів Гаскали народилася в українських містах чи містечках, інша – перебралася з білоруських чи литовських земель. Так, у Кобеляках Полтавської губернії світ побачив О. Рабинович, а в Катеринославі – І. Оршанський. Містечко Копиль Мінської губернії – батьківщина Менделе Мойхер-Сфоріма, литовські Кейдани (Кедайняй) – М. Лілієнблюма. Яскравий представник Гаскали Л. Леванда тривалий час мешкав у Вільно, але його діяльність тісно пов’язана  з одеським «Рассветом», де він активно публікувався в 1860–1861 роках. У романі «Гарячий час», який вийшов друком у 1875 році, Л. Леванда, міркуючи про перспективи єврейської асиміляції, вустами головного героя Саріна заявив: «Ми будемо росіянами, але для нас завжди залишатимуться чужими російська лінь, російська безтурботність, безшабашність, безпристрасність і те, що називається російською натурою» [8].

Стосовно освіти найповажніших представників епохи Гаскали зауважимо, що серед них були люди, які першими здобували її в російських університетах. Деякі представники маскілім мали релігійну освіту: в ієшивах навчався, наприклад, М. Лілієнблюм, а  Л. Леванда закінчив Віленське рабинське училище.

Якщо на світогляд старшого покоління маскілів значний вплив мала німецька та німецько-єврейська література, то у 50–60-х роках ХІХ століття ситуація почала змінюватися: поступово посилився вплив російської літератури, російського середовища. Тож якщо становлення світогляду П. Смоленскіна відбувалося під впливом ідей Н. Крохмала та М. Гесса, то на світосприйняття М. Лілієнблюма неабияк вплинули ідеї російського критика Д. Писарєва (1840–1868) [3, с. 70].

Маскіли 60–70-х років навчалися в неєврейських навчальних закладах і мимоволі відчужувалися від «святої віри й рідного середовища». Вони почувалися «революціонерами, які повстали проти застарілих традицій». Між старим і новим поколіннями виникало відчуження, взаємне озлоблення й непорозуміння.

Іноді молоді євреї, потрапляючи під вплив народницьких настроїв, приймали рішення «іти в народ», тобто в селянство. Це означало для революціонера-єврея насамперед відхід від єврейства. За даними Д. Шуба, євреїв не було ні серед декабристів, ні серед членів московських і петербурзьких радикальних гуртків 30-х – 40-х років ХІХ століття, ні серед «петрашевців» наприкінці 50-х і засуджених 1866 року у «каракозовській справі» (про замах на Олександра ІІ) [17]. У петербурзькій «Землі і волі», заснованій 1862 року, був один єврей – М. Утін, у гуртку «чайковців», що існував з 1869 року, – М. Натансон та А. Епштейн. Не було євреїв серед членів революційних гуртків, заснованих С. Нечаєвим у 70-х роках. Але що показово: серед народників, притягнених до відповідальності у 1866–1895 роках, євреїв 9% [12]. Євреї-студенти були серед керівників та активних членів радикальних студентських груп, як, наприклад, С. Чудновський в Одеському університеті, П. Аксельрод – у Київському.

Зрештою молоді євреї поділяли терористичні настановлення: коли 1881 року вбили царя Олександра ІІ, серед затриманих жандармерією революціонерів-терористів була єврейка Геся Гельфман. Не цуралася єврейська молодь і соціал-демократичних гасел, що й ставало визначальним у формуванні світоглядних орієнтирів для багатьох юнаків із єврейських кіл. Отже, вплив російського середовища в тій ситуації був незаперечним. На ньому варто особливо наголосити, бо після 1881 року дії та помилки євреїв, які сформувалися в нових умовах, матимуть на собі «російську печать». Вони асимілюватимуться, переконані, що в євреїв «нема спільних національних інтересів») [12, с. 588] або ж, навпаки, стануть ревними прихильниками єврейського націоналістичного руху.

Про тих, хто був готовий до асиміляції, один із чільних представників революційної думки А. Зунделевич, характеризуючи початок 70-х років писав, що єврейська національність здавалася ірраціональною, а релігія – регресивною.

Столицею Просвітництва стало молоде місто Одеса, місто «нової інтелігенції», «нових людей», переважно нерелігійних і вільних від психологічної та душевної напруженості, загалом притаманної єврейству смуги осілості. Саме в Одесі з 1845 року мешкав О. Рабинович. До цього міста доля на деякий час привела й П. Смоленскіна: він працював у журналі «Гамеліц». Серед «нових людей» Одеси з кінця 60-х був і М. Лілієнблюм, котрого за статтю «Шляхи Талмуда», в якій обґрунтовувалася потреба реформи релігійного закону, пристосування його до нових умов життя, вигнали з громади міста Вількоміра.

В Одесі народився та з 1894 року в Рішельєвській гімназії навчався майбутній сіоніст В. Жаботинський. В Одесі виріс Л. Пінскер (1821–1891). У місті осів й Ахад-Гаам (1856–1927). З Одесою пов’язане життя М. Дізенгофа (1861–1936) – активного діяча сіонізму, згодом – мера Тель-Авіва. Зрештою, на початку ХХ століття (1903) в Одесу прибув один із керівників сіоністського руху в Росії М. Усишкін (1863–1941), де й жив до еміграції в Ерец-Ісраель (1919). Певний час в Одесі мешкали класик нової івритської поезії Х.-Н. Бялік (1873–1934) і класик літератури на їдиш Шолом-Алейхем (1859–1916).

Перша школа в Російській імперії, де мовою викладання був іврит, запрацювала в Одесі. Почав виходити перший єврейський російськомовний журнал «Рассвет», де мали змогу друкуватися маскілім (чим і пояснюється їхня своєрідна «концентрація» в Одесі). 1867 року відкрилося відділення «Общества для распространения просвещения между евреями в России» [10]. У місті дедалі більше поширювалося знання російської мови, яка ще в 50-х роках була чужою не лише єврейській масі, а й переважній частині єврейської інтелігенції. 

Одеські маскіли висловлювалися проти «азійської замкненості» єврейства, яка «вбиває життя та енергію» [13]. Вони  (вустами О. Рабиновича) наголошували: «…Те, що ми могли пробачати собі в іншу епоху, нині мусимо засуджувати й викорінювати в собі» [14].  Однак, незважаючи на такі здобутки, Одеса – «гніздо розгнузданості й чуми» – мала погану славу. Ортодокси твердили, що на милю навколо цього міста – «геєна вогненна», а від’їзд до Одеси з рідної домівки розглядали як зречення «свого», як невтішну перспективу «згинути з віку у вік» [15]. До початку 70-х років ХІХ століття центр російсько-єврейської культури перемістився в Петербург. 

Але не тільки одеські євреї прагнули переоблаштування життя горомади. У Кам’янці-Подільському (з 1854 року), затим (з 1858-го) в Бердичеві, а згодом у Житомирі  мешкав Менделе Мойхер-Сфорім. У 1857 році світ побачила його перша стаття – «Лист про виховання», опублікована в гебраїстському виданні «Гамагід», а в 1860-му – збірка критичних статей «Мішпот Шолом», у яких автор вдався до різкої критики впливового письменника Е. Цвейфеля, а крім того, висловився проти клерикальних ідей у єврейському середовищі та за поширення Просвітництва. Згодом письменник  звернувся до теми боротьби фанатичних батьків із просвіченими дітьми; писав про експлуатацію єврейських мас общинною олігархією. Він критикував царизм, зрозумівши, що самими лише просвітницькими засобами (на які розраховували маскіли) покращити стан єврейських мас неможливо.

Показово: якщо спочатку Сфорім писав гебрайською мовою, то згодом перейшов на їдиш, «жаргон», який вважався засобом комунікації серед нижчих верств єврейського суспільства, а крім того, писемною мовою єврейських жінок. Термін «жаргон» в устах прихильників Гаскали мав цілком негативну конотацію: повинен був засвідчити, що йдеться не про мову, а про діалект, зіпсовану німецьку, що змішана зі словами івриту. 

Тогочасна єврейська інтелігенція фактично відмовилася від їдишу. До такого кроку її спонукало те, що тоді не існувало повномасштабної культурної інфраструктури, яка ґрунтувалася б на цій мові й могла  задовольнити її потреби: системи освіти (від дитячого садка до вищої школи), театру високого рівня, розвиненої наукової літератури. У всіх цих галузях інтелігенту була потрібна мова країни, а їдиш був лише засобом висловлення прихильності до єврейства певної частини інтелігенції. Формальним виправданням тих, хто писав на їдиш, слугувало прагнення бути почутими верствами народу, які не знали іншої мови, але в процесі роботи автори-просвітники відкривали для себе «особливу могутність їдиш». Попри відстоювання їдишу, приміром, Ш. Абрамович і Шолом-Алейхем (що є показовим) зі своїми дітьми спілкувалися російською. Тож не дивно, що тоді в Російській імперії зростало покоління, яке вже не знало їдишу. Мовна асиміляція єврейства стала одним із наслідків Просвітництва.

Як зауважує В. Кельнер, «олександрівські реформи і Гаскала… дали свої плоди. Значна частина єврейської інтелігенції стала чи прагнула стати складовою частиною інтелігенції російської. При цьому більшість також прагнула зберегти єврейство, обстоюючи право народу на рівність» [5]. Проте не все було таким простим і зрозумілим, адже 70-ті роки принесли певні розчарування реформами Олександра ІІ. Тому єврейські просвітники й засумнівалися в потребі підтримувати урядовий курс, спрямований на русифікацію. Настало розчарування й у Гаскалі. І тільки «провінційний маскіл» усе ще залишався романтиком Гаскали, ізольованої від дійсності, і жив традиціями «перших борців за просвіту» [16].  

Дизайн

1. Барталь И. От общины к нации: евреи Восточной Европы в 1772 – 1881 гг. – Иерусалим, М., 2007. – С. 140.

2. Главы из истории и культуры евреев Восточной Евпропы. – Ч. 5–6. – Тель-Авив, 1995. – С. 88.

3. Дубнов С. М. Книга жизни. – М., 2004. – С. 47.

4. Евреи в Российской империи ХVIII–ХІХ веков. – М., Иерусалим, 1995. – С. 444.

5. Кельнер В. Е. Русско-еврейская интеллигенция // Вестник Еврейского университета в Москве. – М., Иерусалим, 1996. – №3 (15). – С. 4.

6. Краткая еврейская энциклопедия: В 11-ти т. – Иерусалим, 1976–2005. – Т. 4. – Иерусалим, 1988. – С. 843–845. 

7. Кулишер Рув. Итоги. Надежды и ожидания передовой части русских евреев за последние 50 лет (1838–1888 гг.) // Восход. – 1891. – Февраль. – С. 27.

8. Леванда Л. Горячее время. – СПб., 1875. –
С. 327.

9. Лернер О. М. Евреи в Новороссийском крае. – Одесса, 1901. – С. 79.

10. Общество для распространения просвещения между евреями в России за пятьдесят лет // Вестник еврейского просвещения. – 1913. – № 6. – С. 8.

11. Там само. – № 26. – С. 5.

12. Омельянчук И. В. Чорносотенное движение на территории Украины. – К., 2000. – С. 79.

13. О. Р. Внутренние известия. Одесса // Рассвет. – 1860. – № 4. – С. 52.

14. О. Р. Внутренние известия. Одесса // Рассвет. – 1860. – № 6. – С. 84.

15. О. Р. Одесса // Рассвет. – 1860–61. – С. 36.

16. Сосис И. На рубеже двух эпох. Национальный вопрос в литературе конца 70-х годов // Еврейская старина. – 1915. – Вып. ІІІ–ІV. – С. 325.

17. Шуб Д. Политические деятели России (1850-х – 1920-х гг.). – Н.-Й., 1969. – С. 354, 355.

Отримайте більше інформації, зареєструвавшись на сайті.