«…І росту крізь камінь»

Здавалося б, перед цим тяжким шляхом можна було б і спасувати. А в Наталі — ані страху, ані відчаю — лише глибинна потреба, духовна жага випробовувати свої почування, зацяцькувати власну партитуру поетичного слова образами, що їх нестримно нанизує внутрішній слух художника, людини, жінки. Це мов заворожливі танці сонячних відблисків на грізних хвилях розбурханого моря. Несамовито вирують велетенські маси дикої стихії — здавалося б, які можуть бути при цьому сантименти?! Мовляв, ховай голову в пісок, тікай подалі, у затишні кущі, й не висовуйся… А сонце ж сміється, іскристо примружується, тішиться, грайливо випускаючи міріади своїх золотих посланців на непогамовні, шалені гребені хвиль. Ніби промовляє: от таке життя, в ньому є все — і сльози, й муки, і любов!

Людина свого часу, який не надто спонукає до натхнення, Наталя, проте, поетеса — понад усе! Якщо мати на увазі харизму її слова. Це та невловима субстанція — тонка, невидима матерія, що формується, народжується й виокремлюється з нестримних ланцюгових реакцій думок, емоцій, переживань, зрештою, — з унікального власного досвіду, притаманного тільки їй, Наталі Дзюбенко-Мейс. Адже запрограмована автором віддача слова, його відгук у душі адресата реалізується тільки в разі неймовірної щирості висловленого, хірургійної точності проникнення в сутність речей. Поетеса Наталя цим магічним камінчиком заволоділа. У потоці свавільної ріки слів вона вміє знайти найточніші й, самовиражаючись, звертає їх до всіх і до кожного. І коли ці слова одягаються у відповідну одежу думок, емоцій, натхнення тощо, вони справді звучать як сповідь, одкровення і, якщо хочете, як молитва.

У новій збірці «День холодного сонця», присвяченій пам'яті чоловіка Джеймса Мейса, американського дослідника українського Голодомору, авторка досягає того рівня понадчасовості, всеохопності та проникливості слова, коли кожен може сприйняти його, як власне відчуття. Це гідне влучення в ціль. Непідробні миттєвості гри на струнах душі — власних і читацьких — становлять особливу привабливість її нової книжки. До якої б теми зверталася поетеса — чи то біблійної, чи то особистісної, історичної тощо, — повсюдно крізнить ота пронизлива нота любові, страждання й знову любові й віри, на чому, власне, й тримається світ.

І все здається: не по собі мірку
Я підібрала. Але все ж, усе ж,
Ламає серце божевільна зірка
Пекельним блиском болю і пожеж.

І я встаю у цю віконну раму,
І задивляюсь в небо. І німа,
Знаходжу камінь і росту крізь камінь,
Отой, котрого на землі нема.

Як тут просто не вигукнути в захопленні: «Ах, яка метафора — рости крізь небесний камінь!». І хіба цей рівень віри не перегукується з думкою геніальної попередниці Наталі — Лесі Українки: contra spem spero! Без надії сподіваюсь. А вона вміла цінувати слова. І слава Богу, що понад ультрамодними течіями, школами, зрештою, словесною еквілібристикою є поети, що шанують слово-інструмент, слово-символ, слово-подив. Зазнавши катарсису очищення чим завгодно: любов'ю, смертю, красою, холоднечею страху, пристрасним поцілунком, поет зі своєї духовної вершини заворожує й нас, смертних, втягує у власну орбіту цінностей і примушує відчути нашу неповторність, пройти свій шлях — але вже возвеличений і натхнений святістю поетичного слова. Це незамінне призначення поета на землі. Бог нагородив сповна цим даром Наталю Дзюбенко-Мейс.